Якщо так, то тоді люди, які істинно вірують в Ісуса, повинні були б уже відновити свою первозданну природу та побудувати Царство Небесне на землі. Однак в усій історії християнства не знайшлося такого віруючого, який прожив би життя в повній єдності з Богом.
Навіть апостол Павло, людина великої віри, повинен був присвятити себе без залишку релігійному служінню та вести життя, сповнене найглибших молитов. «Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх. Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?» (Рим. 7:18—25).
Їхнє життя свідчить про те, що спасіння через розп'яття не позбавляє людину від первородного гріха і не приводить до остаточного відновлення її первозданної природи.
«Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне.» (Іван. 3:16).
Жертва Ісуса заклала основу для народження християнства та його історії, сповненої величі. Більше того, досвід життя у вірі кожного з нас — яскраве свідчення того, наскільки великою є дарована нам милість спокути через розп'яття. Отже, віра в те, що розп'яття може спокутувати наші гріхи, не є безпідставною.
Але вірно також і те, що розп'яття не дало змоги створити Царство Небесне на землі, тому що не принесло людям звільнення від первородного гріха, не відновило їхню первозданну природу і не зробило їх нездатними грішити.
Проаналізуймо спочатку слова та вчинки учнів Ісуса, які описані в Біблії. З приводу його смерті всі вони мали одне чітке почуття: були вбиті горем та сповнені обурення, глибоко впевнені в тому, що розп'яття Ісуса— вища несправедливість. Степан, наприклад, у гніві називає іудейських вождів «зрадниками та убійниками», невіра та невігластво яких призвели до розп'яття його вчителя (Дії 7:51—53).
Їхня реакція на смерть Ісуса допомагає нам зрозуміти: те, що Ісус пішов шляхом хреста, — неправильно, і цього не повинно було бути.
Тепер розгляньмо питання про те, чи було розп'яття неминучим із точки зору Божого призначення. Бог призвав обраний народ Ізраїлю, нащадків Авраама. Він ростив їх, захищав та загартовував їхню віру, ведучи шляхом труднощів та випробувань. Він посилав їм пророків, які втішали їхні серця твердою обіцянкою, що одного разу пошле їм Месію.
Готуючи людей до його приходу, Бог наказав їм побудувати скинію і пізніше — спорудити храм і, щоб свідчити про народження Месії, послав Ізраїлю мудреців зі Сходу, Семена, Анну, Івана Хрестителя тощо.
Очевидно, що Божа воля полягала в тому, щоб іудеї, які жили в той час, повірили в Ісуса як у Месію. Бог знову й знову вчив іудеїв дотримуватися Його волі, тому логічно було припустити, що вони приймуть Ісуса.
Якби так і сталося в реальності, то хіба спало б їм на думку відправити на хрест Месію, якого вони так довго чекали?
Ісус був розп’ятий саме тому, що народ Іудеї, усупереч волі Бога, не повірив у те, що він — Месія. Тож Ісус прийшов не для того, щоб померти на хресті.
Далі проаналізуймо слова та вчинки самого Ісуса, щоб зрозуміти, чи було розп'яття саме тим шляхом, який міг привести до повного втілення мети його приходу як Месії. Слова та вчинки Ісуса свідчать про його гаряче бажання переконати людей у тому, що він Месія. Звернемося за підтвердженням до Біблії. Учням, які запитали Ісуса про те, що послужить здійсненню Божої волі, він відповів: «Оце діло Боже, щоб у Того ви вірували, Кого Він послав» (Іван.6:29).
У Біблії описується момент, коли Ісус, переживаючи глибокі страждання через невіру іудеїв і не знайшовши нікого, хто міг би розділити з ним біль серця, із жалем поглядає на Єрусалим. Оплакуючи тяжку долю обраного народу, якого Бог із любов’ю ростив протягом двох тисяч років, він пророкує, що настануть дні, коли місто так спустошиться, що не залишиться від нього каменя на камені. При цьому він явно вказує, що причина всьому — невігластво людей: «…бо не зрозуміло ти часу відвідин твоїх» (Лук. 19:44)
В іншому випадку він оплакує невіру та впертість жителів Єрусалиму, кажучи: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, — та ви не захотіли!» (Матв. 23:37).
Ісус дорікає іудеям за те, що вони не вірять у нього, хоча й знають писання, що свідчать про нього: «Дослідіть но Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, вони ж свідчать про Мене! Та до Мене прийти ви не хочете, щоб мати життя» (Іван. 5:39—40); «Я прийшов у Ймення Свого Отця, та Мене не приймаєте ви… Коли б ви Мойсеєві вірили, то й Мені б ви повірили, бо про Мене писав він» (Іван. 5:43—46).
Його розп'яття стало трагічним наслідком нерозуміння та невіри іудеїв того часу, що переконливо доводиться такими словами: «яку [Божу мудрість] ніхто з володарів цього віку не пізнав; коли б бо пізнали були, то не розп’яли б вони Господа слави!» (1 Кор. 2:8).
Він утілив би провидіння спасіння на духовному та фізичному рівнях та встановив вічне непорушне Царство Небесне на землі, як це було передбачено пророком Ісаєю (Іс. 9:5—6), сповіщено ангелом, який з’явився до Марії (Лук. 1:31—33), і сказано в його власних словах, що сповіщали наближення Божого Царства (Матв. 4:17).
Оскільки мета приходу Ісуса як Месії полягала в тому, щоб завершити провидіння спасіння, він повинен був принести спасіння і духу, і тілу. Повірити в Ісуса — означає стати з ним одним цілим. Тому Ісус порівнював себе з істинною лозою, а своїх послідовників — із її гілками (Іван. 15:5). З цієї ж причини він сказав: «…пізнаєте ви, що в Своїм Я Отці, а ви в Мені, і Я в вас» (Іван. 14:20). Щоб дати людині духовне та фізичне спасіння, Ісус повинен був прийти в плоті. Якби грішні люди повірили в нього та стали єдиними з ним духом та тілом, вони отримали б і духовне, і фізичне спасіння.
Тож, яку б глибоку віру не мала людина, вона не може отримати фізичне спасіння через спокуту Ісуса на хресті, оскільки первородний гріх, що передається з покоління в покоління, починаючи з Адама, ще не знищено. Він залишається навіть у людях найбільшої віри та передається їхнім дітям. І тому, щоб не дозволити сатані зберігати над нами свою владу, всі ми, ведучи життя у вірі, приречені йти шляхом умертвіння та заперечення плоті.
Ісус не зміг утілити мету провидіння фізичного спасіння, оскільки його тіло було захоплене сатаною. Однак йому вдалося закласти основу для духовного спасіння, спокутавши гріхи людства пролитою на хресті кров’ю та створивши переможну основу для свого воскресіння.
Тому всі віруючі від часу його воскресіння й до сьогодні мали можливість отримати благодать лише духовного спасіння. Тож завдяки спокуті через розп'яття досягається лише духовне спасіння.
Тому чим глибшою є віра людини, тим запеклішу боротьбу з гріхом вона повинна вести.
Отже, Христос знову повинен прийти на землю. При своєму Другому пришесті він завершить провидіння фізичного спасіння, поклавши край первородному гріху, — те, що йому не вдалося зробити через розп'яття. Тільки тоді мета провидіння спасіння здійсниться та буде досягнуто як духовне, так і фізичне спасіння.
Святий Павло, віра якого була прикладом для апостолів, тужив, що не може завадити вторгненню гріха у свою плоть: «Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх… Тому то я сам служу розумом Законові Божому, але тілом закону гріховному» (Рим. 7:22—25). У цих словах виражається радість отримання духовного спасіння та туга за нездійсненим фізичним спасінням. Іван також говорив: «Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди… А як кажемо, що ми не згрішили, то чинимо з Нього неправдомовця, і слова Його нема в нас!» (1 Іван. 1:8—10).
Якщо розп'яття Ісуса не було визначене Богом, і якщо з розп'яттям не була повністю втілена мета приходу Ісуса як Месії, то чому були напророчені його страждання на хресті.
Дотепер уважалося, що Біблія містить лише пророцтва про страждання Ісуса. Але ми можемо знайти пророцтва протилежного характеру. Як пророкував Ісая в старозавітні часи, і як Бог сповістив Марії через ангела, Ісус повинен був за життя стати Царем іудейським та створити на землі Царство, якому «не буде кінця» (Іс. 9, 11, 60; Лук. 1:31—33).
Бог створив людину, щоб вона досягла досконалості шляхом виконання відведеної їй частки відповідальності. Однак прабатьки людства, не впоравшись зі своєю часткою відповідальності, вчинили гріхопадіння.
Таким чином, людина могла або виконати свою частку відповідальності згідно з волею Бога, або, учинивши всупереч Божій волі, не виконати її.
Частка відповідальності людини полягала в тому, щоб прийняти рішення не їсти плід із дерева пізнання добра та зла. Адам міг або підкоритися Божій заповіді «не їж» і досягти досконалості, або, з’ївши заборонений плід, померти, що й сталося в дійсності.
Частка відповідальності Бога — послати Месію на землю. Та вірити в нього чи ні — частка відповідальності людини.
Іудеї могли або повірити в Месію, як того хотів Бог, або не повірити в нього, пішовши проти волі Бога. Тому Бог був змушений дати людям два різних пророцтва, передбачаючи два можливі результати. Який із них знайде своє втілення в житті, залежало від того, виконають люди свою частку відповідальності чи ні.
Одні пророцтва говорили, що Ісус помре внаслідок невіри людей (Іс. 53). Інші передбачали, що люди повірять у нього, возвеличать його як Месію та допоможуть йому зі славою виконати волю Бога (Іс. 9, 11, 60; Лук. 1:31—33).
Спричинена невірою людей смерть Ісуса на хресті стала виконанням першого виду пророцтв. Здійснення інших було відкладено до часу Другого пришестя.
Див. також
Джерела